Я вже два роки працюю редактором у місцевому виданні. Робота відповідальна, але зарплата хороша. Щоб мені було зручніше, я приношу свій ноутбук. Інколи на обід можу подивитися фільм чи прочитати книгу.
Моя колега по роботі також часто приєднується до мене. Ми готуємо собі каву, купляємо щось поїсти та дивимося фільм. А в кінці все обговорюємо. Мені завжди до вподоби наші посиденьки.
А якось вона прийшла та попросила на декілька хвилин позичити ноутбук. Мовляв, їй потрібно попрацювати, бо її комп’ютер перестав працювати. Я дозволила, про що згодом дуже пошкодувала. З того моменту колега вирішила присвоїти його.
Вона робить в ньому свою роботу, дивиться фільми та слухає музику. Я, звісно, не жадібна, адже маю в кабінеті робочий комп’ютер та можу і з нього працювати. Але я все ж не стрималася і запитала, чому вона не полагодить свій ноутбук. На що отримала дивну відповідь:
— А навіщо? Якщо я можу тимчасово користуватися твоїм…Тобі ж все одно не треба.
Гадаю, для фільмів та музики в неї є телефон. А для роботи нехай полагодить свій ноутбук. Хіба це нормально? Виходить, я вже тиждень щодня ношу ноутбук для власних потреб, а в результаті за ним працює моя співробітниця, котрій просто лінь полагодити свій.
Наступного дня я вирішила провчити її. Тож всі необхідні файли скинула собі на робочий комп’ютер, а ноутбук залишила вдома.
— Ти не взяла ноутбук? Чому? Ти ж знаєш, що він мені потрібний, — з докором мовила колега.
— То полагодь свій, і матимеш з чого працювати.
— От як я, по-твоєму, маю сьогодні виконувати свою роботу? Ти мене підвела! — кричала вона до мене.
— Ти ж не маленька дитина, сама вирішуй свої проблеми.
Чесно, мене це дістало. Чому я повинна жертвувати власним комфортом заради когось, хай це і моя співробітниця. Розмови їй не допомагали, звісно, куди зручніше не носити щодня зайвий тягар. Я їй стільки разів казала полагодити свій ноутбук, а якщо до неї не доходить, то я змушена діяти радикально. Інакше, як провчити її.
