Телефон замовк. Віра стояла посеред кухні, притискаючи його до грудей обома руками. Тітка Галя говорила рівно чотири хвилини — голос сухий, діловий, жодної сльози.
Данило сидів на дивані. Телевізор щось бубонів фоном. Він навіть не обернувся, коли Віра з’явилася в дверях.
— Данило. Тітка Галя подзвонила. Мати померла годину тому.
Він кивнув. Провів пальцем по екрану телефона — гортав щось, уже неважливо що.
— Ага. Шкода.
— Мені треба їхати. Просто зараз. Дві години дороги. Дай ключі від машини.
Данило відклав телефон. Не тому, що пройнялося — тому що почув слово «машина». Подивився на неї знизу вгору з виразом легкої досади, ніби вона просила пересунути шафу.
— Ні. Машина мені потрібна. Мати просила відвезти її до тітки Зіни. Я обіцяв ще минулого тижня.
Віра не ворухнулася. Світло з кухні падало їй у спину, і обличчя лишалося в тіні.
— Ти чув, що я сказала?
— Чув. Але вона вже померла. Куди тобі поспішати? Завтра сядеш на автобус, доїдеш. А мати — жива. Чекає. Я обіцяв.
Секунда. Дві. Три.
— Ти зараз серйозно?
— Абсолютно. Мати я не підведу.
Віра зайшла в кімнату. Стала просто перед телевізором — так, що Данило не міг обійти її поглядом. Йому довелося підняти очі.
— Я попрошу тебе один раз. Один. Подумай про те, що ти щойно сказав. І відповідай заново.
— Віро, не влаштовуй сцену. Я все пояснив. Мати чекає, я обіцяв. З твоїми похоронами за ніч нічого не станеться.
— З моїми похоронами, — повторила вона повільно.
— Ну, з похоронами. Ти розумієш, про що я. Поїдеш завтра. Все організують і без тебе, там тітка є, сусіди.
Віра нахилилася трохи ближче.
— Ти розумієш, що це останній раз, коли я тебе про щось прошу? Не другий, не третій. Останній.
— Боже, Віро. Ти завжди з мухи слона робиш. Один день! Один день ти почекаєш. Нічого не розвалиться. Мати попросила — я їду. Крапка.
— У мене мати померла, Данило. А твоя — їде в гості чай пити.
— Не перекручуй. Вона давно збиралася, Зіна її чекає. Я обіцяв. Ти хочеш, щоб я своє слово порушив?
— Я хочу, щоб ти згадав, з ким ти живеш. І що для мене означає цей день.
— Я пам’ятаю. Але порядок є порядок. Живі — важливіші.
Віра випросталася. Подивилася на нього так, ніби запам’ятовувала обличчя. Не з ненавистю. З чимось остаточним.
— Гаразд, — сказала вона.
Це «гаразд» прозвучало рівно. Без образи. Без надриву. Без дрижання. Данило не звернув уваги — він уже тягнувся до пульта.
*
Віра вийшла в коридор. Відкрила верхню шухляду комода — ту, яку Данило не відкривав жодного разу за сім років. Дістала щільну папку із застібкою: свій паспорт, свідоцтво про право власності на квартиру, техпаспорт на машину, банківські документи. Все — на її ім’я. Склала в сумку.
Зняла з гачка обидва комплекти ключів від машини. Наділа куртку. Взулася.
— Ти куди? — крикнув Данило з кімнати.
— Їду. Прощатися з матір’ю.
— На чому це? Я ж сказав — машина мені потрібна!
Віра відчинила вхідні двері. Данило вже стояв у коридорі — босий, із пультом у руці, з безглуздим виразом ображеного господаря.
— Машина оформлена на мене. Завжди була. Квартира — теж. Коли я повернуся, замок буде інший. Твої речі складу біля дверей. Забери сам або винесу їх.
— Ти чого верзеш?
— Я не верзу. Я кажу. Виразно і один раз.
— Віро, стій. Стій! Ти не можеш просто…
— Данило. У мене померла мати. А ти мені пояснив, що тобі потрібніша машина — довезти свою до сестри на чаювання. Це все, що мені треба було почути. Більше нічого між нами немає. Збирай речі.
Двері зачинилися. Клацнув замок. Внизу грюкнули під’їздні двері. За хвилину він побачив з вікна, як вона сідає за кермо — спокійно, без метушні, без озирання. Завела двигун. Виїхала з двору. Навіть не глянула вгору.
Данило стояв посеред коридору. Набрав її номер — довгі гудки, без відповіді. Написав повідомлення: «Поверни машину. Ти з глузду з’їхала?» Прочитано. Тиша. Ще одне: «Годі дуркувати. Мати чекає, мені їхати треба». Прочитано. Тиша.
За двадцять хвилин подзвонила мати.
— Данило, ти коли за мною заїдеш? Зіна вже стіл накрила.
— Тут ситуація, мам. Віра забрала машину.
— Як забрала? Це ж ваша машина!
— Формально… на неї оформлена.
— Ну і що? Ти чоловік! Скажи їй, хай поверне!
— Вона не бере слухавку. Я передзвоню.
Він сів на диван. Обійшов квартиру. Все виглядало так само — меблі, фіранки, полиці. Але Віра вийняла з цього дому документи, ключі і себе. Три речі, на яких усе й трималося.
Телефон задзвонив. Віра. Він схопив слухавку.
— Віро! Нарешті. Слухай, давай без…
— Заткнись, — сказала вона. Тихо і коротко, як клацання. — Я скажу один раз. Квартира належить мені. Бабуся залишила, документи на моє ім’я, ти це чудово знаєш. Машину я купувала до шлюбу. Гроші на картці — мої, ти за сім років жодної гривні не відклав. У кишені твоєї куртки дві тисячі — вистачить на таксі для твоєї матері. Впритул, але вистачить.
— Віро, зачекай…
— Замок зміню сьогодні, попрошу сусідку Інну впустити майстра. Речі твої складу. Стоятимуть біля дверей. Два дні. Потім винесу на смітник.
— Ти не маєш права…
— Маю. Кожен папір. Кожен підпис. Усе — моє. А ти за сім років не спромігся оформити на себе навіть електрочайник.
— Це підло!
— Підло — це сказати дружині, що їй нікуди поспішати ховати матір. Бо тобі потрібна машина везти свою на чай. Ось це — підло. А я просто забираю те, що моє.
Тиша в слухавці тривала чотири секунди.
— Віро, я перегнув. Ну дурень, ну ляпнув. Давай поговоримо нормально, коли ти повернешся.
— До тебе — не повернуся. Ми закінчили. Більше не дзвони.
Гудки.
Данило сидів із телефоном у руці. Набрав ще раз — абонент недоступний. Ще раз — те саме. Вона заблокувала його номер.
Він поліз у кишеню куртки. Дві м’яті купюри. Тисяча і тисяча. Вона й це розрахувала — рівно стільки, щоб вистачило на таксі до тітки Зіни й назад. Ні копійкою більше.
Картка порожня — він перевірив. На інших рахунках — нуль. Він ніколи не цікавився. Йому вистачало того, що давала Віра. Квартира — її. Машина — її. Гроші — її. Він жив у чужому домі сім років і жодного разу про це не задумався.
Мати чекала біля під’їзду. Маленька постать у зеленому пальті, з пакетом гостинців для сестри. Таксі зупинилося, вона сіла, оглянула салон.
— Таксі? Серйозно? А де машина?
— У Віри.
— Так забери!
— Вона на ній поїхала. Назавжди.
Мати помовчала. Втупилася в спинку переднього сидіння.
— Що значить — назавжди?
— Те й значить. Вона пішла. Сказала, щоб я речі забрав за два дні. Замок змінить сьогодні.
— Через що?
— Через те, що я сказав їй не їхати на похорон. Сказав, що машина мені потрібніша.
Мати повернулася до нього. В очах — не каяття. Розгубленість. Вона не розуміла, як просьба підвезти до сестри могла обернутися катастрофою.
— Ну ти й ляпнув, Данило.
— Я не думав, що вона ось так…
— А треба було думати! Що в жінки мати померла, а ти їй — «почекаєш»? Ти в своєму розумі взагалі був?
— Ти сама просила відвезти!
— Я просила відвезти. Я не просила дружину на похорон не пускати! Це ти сам додумав!
Таксі їхало містом. Лічильник цокав. Данило дивився на цифри — вони росли, і кожна гривня відкушувала від його останніх грошей. Коли машина зупинилася біля дому тітки Зіни, на лічильнику було вісімсот гривень. Назад — ще стільки ж. Залишок — на їжу. Можливо. На день.
Мати вийшла. Озирнулася. Пакет із гостинцями м’явся в руках.
— І куди ти тепер?
— До тебе. Якщо пустиш.
— У мене кімната й кухня, Данило. Розкладачка в коморі.
— Значить, розкладачка.
Вона похитала головою. Пішла до під’їзду. Двері за нею зачинилися.
Данило лишився стояти на тротуарі. У кишені — тисяча двісті гривень дріб’язком і м’ятими купюрами. На картці — порожнеча. За спиною — місто, в якому в нього більше немає жодного квадратного метра.
Він дістав телефон. Набрав номер Віри. Довгі гудки. Потім — механічний голос: «Абонент недоступний».
Прибрав телефон. Подивився на свої руки — порожні. Як і все інше.
А Віра тим часом стояла в кімнаті своєї матері. Тітка Галя — праворуч, сусіди — позаду. Вона робила те, що мала зробити. Прощалася. Бо для неї мертві заслуговували не меншої поваги, ніж живі. І вже точно — більшої, ніж чоловік, який за сім років так і не зрозумів, поряд із ким він жив.
