З того часу минуло вже кілька років. Але я й досі не можу повірити, що це сталося зі мною.
Був осінній вечір. Я довго засиділася у подруги й коли поверталася додому, то громадський транспорт вже припинив роботу. В мене не було особливого бажання витрачати годину й пішки добиратися на інший кінець міста, тому я викликала таксі. На виклик приїхав приємний молодий чоловік. Ми з ним розмовляли всю дорогу. А коли я опинилася біля свого під’їзду, то зрозуміла, що мій гаманець залишився у подруги. Я показувала їй візитівку нового перукаря й залишила його на столику.
Мене аж кинуло у жар. Що робити далі. В мене не має жодної копійки у кишені. Побачивши, що я довго копаюся по кишенях та сумці таксист сам почав розмову.
– А зараз Ви скажете, що у вас не має грошей
Я відповіла так. Мені було соромно, що він може подумати наче я все влаштувала спеціально.
– Й що мені з Вами робити?
Я сказала, що не знаю.
– А знаєте, в мене є одна ідея. Думаю, що ви погодитеся й нам обом буде приємно.
Я почала нервувати. Його інтонація не віщувала нічого доброго.
– А давайте я пригощу Вас кавою десь у кафе й ми назвемо це побаченням. Ви складете мені компаній й цим розрахуєтеся за проїзд.
Я посміхнулася й погодилася. Тим паче, що вибору в мене не було.
З того часу пройшло кілька років. Й тепер цей таксист возить мене безплатно щодня, але тепер у якості законного чоловіка.
