Сегодня знову згадав той ранок на березі річки. Я простягнув руку, щоб погладити грізне звірятко, але кішка смикнулася вбік і якось дивно поповзла від мене, подалі від простягнутої руки.
А перед тим була школа. Директорка Анфіса Едуардівна мало не кричала на мене: «Подивіться на нього! Батьків викликали, а йому навіть не соромно!» Я дивився їй просто в очі. На обличчі десятирічного хлопчиська не було й натяку на каяття. З нудьгуючим виглядом я мовчки слухав її звинувачення. «Спалити класний журнал!» — її голос перейшов у вереск. Тато суворо наказав: «Чекай за дверима!» Я вийшов і гучно грюкнув дверима. Мені було байдуже, навіть якщо покарають знову. Я не міг вчинити інакше — слово дав.
А батьки? Вони скоро знову забудуть про мене, поїхавши в чергову експедицію. Того ж вечора на сімейній раді вирішили відіслати мене до діда в село на все літо. Можливо, він знайде на мене управу.
—
Це твій розпорядок дня, — сказав дід Єгор Савелійович, колишній військовий, і тицьнув у листок, списаний рівним почерком. — У селі дуркувати ніколи, всі хочуть їсти й пити. «Я що, раб?» — вирвалося в мене, коли я прочитав довгий список обов’язків. Дід усміхнувся, оцінивши мій войовничий погляд. Учора тато привіз мене, не перестаючи скаржитися, як зі мною стало важко. Постійні бійки в школі, невдоволення вчителів і директорки — все це віднімало час від наукових досліджень. Батьки поїхали в експедицію, полегшено залишивши бунтаря-сина на діда.
Повільно потяглися дні, наповнені незвичними справами. Я вставав із півнями, допомагав дідові нагодувати плямисту Бурьонку, чотирьох поросят і гнідого Архипа. Принести води, скласти наколоті дрова, прополоти грядки. Справи не закінчувалися, але я дав слово не скаржитися.
«Він стежить за мною?» — якось запитав я, насторожено поглядаючи на улюбленця діда, великого пса Єрмака, який тінню слідував за мною, коли я виходив за межі садиби. «Відчуває, що ти не місцевий, боїться, як би не заблукав», — відповів дід з легкою іронією.
Мені дуже сподобалося ходити на риболовлю. Я швидко навчився поводитися з вудкою, і через пару тижнів дід став відпускати мене одного на річку. Найкращий кльов був рано-вранці, коли ще прохолодно. Мені подобалося сидіти з вудкою на березі й спостерігати, як сходить сонце, осяваючи все довкола. У Києві такого точно не побачиш!
Якось одним раннім ранком, розташувавшись із вудками на березі мальовничої річечки, я помітив рух у високій траві. Десь поряд голосно квакала жаба, тут же загавкав собака. Звичні звуки, але… Трава знову заворушилася, і я вирішив перевірити.
Обережно ступаючи серед високої трави, я вдивлявся в ранкові сутінки, але нічого не побачив. Вирішивши, що мені примарилося, я хотів уже повернутися до вудок, але в цей момент почув ледь вловимий жалібний стогін.
Нахилившись, я розсунув високу траву руками, і на мене грізно зашипіла кішка, попереджувально притиснувши вуха. Очі звірятка застерігали дотримуватися дистанції, а в шипінні відчувалася явна загроза.
«Ой…» — вирвалося в мене від несподіванки. — «Ти чого шипиш?»
Я простягнув руку, бажаючи погладити грізне звірятко, але кішка смикнулася вбік і якось дивно поповзла від мене, подалі від простягнутої руки.
У цей момент почало світати, і я побачив криваві плями на світлій шерсті. Перед очима постала картина з недавнього минулого — четверо підлітків знущалися над смугастим котом із відмороженим правим вухом. Я здригнувся, проганяючи болісний спогад. Кішка поранена, їй потрібна допомога!
Голими руками її не візьмеш — вона злиться, і їй явно боляче. Оглянувшись, я не знайшов нічого підхожого. На мені була легка вітровка, що захищала від ранкової прохолоди.
Скинувши вітровку, я наблизився до шиплячої кішки: «Кис-кис-кис! Я тільки хочу допомогти тобі… Кис-кис-кис!»
З останніх сил кішка кинулася вбік, але я виявився спритнішим. Накривши вітровкою кішку, я обережно замотав її й притиснув до грудей. А потім чимдуж побіг додому, забувши про вудки.
«Діду, з кішкою все добре буде?» — у сотий раз запитав я, з тривогою дивлячись на двері літньої кухні.
«Не хвилюйся, Михайлівна — ветеринар, в ранах знає толк», — дід погладив мене по голові. — «Сходи поки за вудками, а коли повернешся, будуть новини».
Я кивнув і швидко збігав на річку за вудками. Я так поспішав, що ледве міг перевести подих, коли повернувся додому.
У цей момент на порозі літньої кухні з’явилася худенька постать Ангеліни Михайлівни. Літня жінка щось сказала дідові, від чого той радісно усміхнувся.
«Як вона?» — вирвалося в мене.
«Все добре буде», — озвалася Ангеліна Михайлівна. — «Схоже, її покусав собака… Рани я обробила, тепер доглядай за нею».
«Я все зроблю!» — вигукнув я, і в очах з’явилися сльози радості й полегшення.
Того вечора я не відходив від сплячої кішки, влаштувавши їй із коробки та старого пледа імпровізоване ложе. Розставивши поряд миски з їжею та водою, я просто сидів і дивився, як вона спить.
«Ночуватимеш тут?» — запитав дід.
«А можна?» — з надією спитав я.
«Краще ми її в хату заберемо», — запропонував дід.
Кішку перенесли в кімнату, де я спав, і поставили коробку поруч із моїм ліжком. При ближчому розгляді окрас кішечки виявився світло-бежевим з ледь помітними смужками.
Я сів на край ліжка, продовжуючи спостерігати, як спить моя підопічна.
«Ось дивлюся я на тебе, внуку, і дивуюся», — задумливо промовив дід, сівши на стілець у кутку кімнати. — «І не лінивий, тямущий, відповідальний, і доброта тобі не чужа. То чого ти бунт на кораблі влаштовуєш?»
Я подивився на діда, знизавши плечима замість відповіді.
«Твій останній подвиг із класним журналом…» — допитувався дід. — «Ти ж не просто так його спалив?»
«Слово дав, а раз дав, то тримати треба», — буркнув я.
Простягнувши руку, я обережно погладив сплячу кішку по голові.
«Кому слово дав?» — підозри діда виправдалися, бо не вірив він у мою винність.
«У підвалі будинку, поруч зі школою, живе бездомний кіт, якого я підгодовував, і розмовляв із ним, ось так само, як ти з Єрмаком», — розповів я, шморгнувши носом. — «Я мріяв забрати його додому, але батьки навіть слухати про це не хотіли… Слово дав Матроскіну, що завжди буду його захищати».
«І що сталося з цим котом?» — тихим голосом запитав дід, затамувавши подих.
«Хлопці зі старших класів знущалися над ним», — мій голос дригнув. — «Я просив припинити, вони погодилися за умови, що я спалю класний журнал…»
«Мерзотники!» — вирвалося в літнього чоловіка. — «Де зараз цей кіт?»
«Його забрала якась жінка, як мені сказав двірник», — я знову погладив кішечку. — «Мені б так хотілося дізнатися, як там Матроскін…»
«Ти молодець!» — дід погладив мене по голові. — «Слово стримав, це правильно, але чому батькам нічого не розповів?»
«Вони не питали», — просто відповів я.
—
Минули дні… Рани на тілі Зефірки, як я назвав кішку, затяглися. Кішечка перестала шипіти й з підозрою дивитися на людей. Зефірка приймала турботу людини, яка врятувала їй життя. Незабаром гарненька й помітно набрана в вазі кішечка перебралася спати до мене на ліжко.
Моя мрія здійснилася, але часто я бачив у своїх снах смугастого Матроскіна з відмороженим вухом. Кіт лагідно терся об мої ноги й голосно муркотів, коли я брав його на руки.
«Де ти?» — питав я уві сні смугастого кота, але відповіді не отримував.
Пройшов липень, а за ним і серпень. Я чекав, що за мною приїдуть батьки, але замість цього дід оголосив, що йому треба з’їздити в Київ у справах. Упоравшись уранці з господарськими справами, дід залишив господарство на мене й вирушив на електричку.
Повернувся він увечері, втомлений, але задоволений. Похвалив мене за порядок у справах і, таємничо усміхаючись, покликав у хату, куди раніше заніс велику коробку.
«Іди сюди, внуку», — дід указав на диван. — «Дивись, хто приїхав зі мною з Києва».
Я зайшов у кімнату й подивився на диван. Кілька разів кліпнув, боячись, що мені ввижається.
«Матроскін!» — вигукнув я, обережно беручи смугастого кота з відмороженим вухом на руки. — «Діду, ти найкращий!»
Кіт виглядав здоровим і вгодованим. Пізніше дід поділився зі мною, як його вразив мій вчинок, і він вирішив розшукати смугастого кота, звернувшись за допомогою в мою школу. Виявилося, що саме двірник звернувся в притулок із проханням забрати бездомного кота, боячись за його життя.
На початку вересня приїхали батьки з новиною, що їм треба поїхати в тривалу експедицію, і мені доведеться пожити якийсь час у діда. Вони ледве впізнали у веселому й життєрадісному хлопчику колишнього бунтаря.
«Тату, ти створив диво!» — вигукнув тато.
«Навчіться чути свою дитину», — повчально промовив дід.
Ну, а що стосується мене, то я зрадів, що залишаюся жити з дідом і мені не доведеться розлучатися з Матроскіним та Зефіркою. Бунтар перетворився на найтурботливішого й найвідповідальнішого господаря для своїх улюбленців.
