Це дитина Ігоря…
Ця історія розплилася мов акварель в літній полудень, трапившись зовсім недавно у Харкові, серед химерних будинків з потрісканими фасадами, там, на четвертому поверсі хрущовки з довгим тінястим коридором. Мешкала там самотня, але працелюбна пенсіонерка, українка на імя Ганна.
Життя її текло рівно, без надмірних потрясінь або відкриттів. Все просто: пенсія на картці, робота у нічну зміну, подруги, короткі поїздки у Краматорськ до внуків та допомога старенькій матері, що жила на околиці. Той день не віщував нічого особливого.
Вранці Ганна подзвонила матері: «Як здоровя твоє, мамо?» звично й трохи байдуже.
Недільний ранок тягнувся ліниво. Ганна працювала адміністраторкою у приватній клініці: добу через три, телефони, записи в зошиті, чай із сухарями. Сьогодні ж їй треба було лише одне донести їжу і перевірити маму ритуал сірий і втомлений, навіть думка про пятий поверх без ліфта викликала зітхання. Мати завжди скаржилася на нові й старі болі, мусила ділитися історіями, де закарбовані болячки клубочилися між діагнозами й порадами сусідок та телевізійної знахарки.
Вона автоматично скидала поради Ганни, забуваючи, що донька пропахла лікарнею за сорок років роботи операційною медсестрою.
Що ти там знаєш? Ніж тільки хірургам і подавала…
Та що там! День як день.
Треба і в магазин хліба чорного, масла. Повернулась до дзеркала, підмалювала губи. Ганна, хоч і за шістдесят, з кожним роком стає подібною до бабці: зморшки, але обличчя свіже, стрижка коротка попеляста, сережки. Ледь осунули щоки.
«Масло, не забути масло!» прокручувала в голові, коли пролунав дзвінок у двері.
Підїзд давно облаштований домофоном. Хто це може бути? Може, сусідка тіточка Софія, іноді заходила на чай. Ганна, з губною помадою в руках, відчинила двері.
Перед нею стояла рудоволоса дівчина в смугастій футболці, темній кофтинці й рюкзаком на спині. На руках у неї клубочився хтось у какаовій ковдрі.
Дівчина дивилась зосереджено, скули напружені, віддих глибокий, і раптом крок вперед, пакет із малюком простягається:
Це Вам.
Ганна машинально взяла згорток, спустила очі Боже мій! Це ж маля!
Підняла погляд а дівчина вже сходами шурхоче. Відлунюють кроки.
То дитина Ігоря, а мені ще треба до університету бурмотить дівчина на ходу, а двері знизу вже шарпнуло вітром.
І тиша.
Ганна постояла на сходах, вичікуючи ніби дівчина ось-ось повернеться і візьме дитину. Повернулась у квартиру. На порозі чужий пакет. Коли він тут зявився?
А потім дійшло. Дитина жива! Ігоря? Вона так і сказала?
У Ганни син лише один, Левко, сімянин, з родиною у Львові, а вона сама тут, у Харкові. Чоловік помер давно, Віктором звався. То до чого тут Ігор?
Ніяк не вкладалося в голові, а в руках заворушилось маля. На диван дитину, розгорнула ковдру: маленьке створіння в трикотажному костюмічку, з іграшкою жабкою, місяць йому, не більше.
Ну, ну малесенький, невже Ганна гладила малюка, який знову заснув.
У пакеті пляшечки, баночка з сумішшю, пачка підгузків, змінний одяг.
Відповідей не було. Ганна чекала дзвінка у двері дівчина повернеться, забере малу, вибачиться, і день стане як день
Закінчила макіяж, визирала у вікно в пошуках студентки. Ніде.
Коли дівчинка прокинулась і заскиглила, Ганна змушена була роздягнути, нагодувати її. Під комбінезончиком пелюшки, распашонки.
Дівчинка.
Страх відповідальності почав проникати у тіло й розум. Її ж підкинули!
Ігор? А раптом
Левко за молодості був ще той вітряк, дівчат змінював, додому водив але все то було рівно до весілля, в минулому. Здається, у шлюбі з дружиною щасливий. Якщо й були інтриги про них уже забулася вся родина. Та ось дівчинка на руках
Не плач, зірочка, зараз усе буде добре, Ганна змінила підгузок, підхопила малу й почимчикувала готувати суміш.
Тут задзвонив телефон.
Чого так довго не береш слухавку? то мати.
Та так, мам, усе нормально.
Тобі ж до магазину!
Збіжу, не хвилюйся.
Груш принеси, тих самих, що з червоним бочком
Візьму, обіцяю.
Дівчинка крутилась у руках, скинувшися У мами.
Ганна взялася годувати малу пляшечкою, спостерігала, як та смакує, примружившись від задоволення.
Думки плутались:
«Скільки часу минуло від поїздки Левка у відрядження до Києва? В серпні? А зараз кінець травня Невже під чужим іменем?» Ганна злякалася.
Хотілось телефонувати у поліцію, але вага в голові гальмувала: раптом це і справді її Левкова донька? Светлана, невістка, не пробачить Діти Хоч і ніс, і щічки схожі на онучку.
Коли дівчинка заснула, Ганна нарешті набрала номер сина. Не на зв’язку.
Ну й нехай. Ганна вирішила чекати. Робити все, як має бути.
Невістці дзвонила: Передай Левкові, хай обовязково дзвонить… Щось сталось, мамо? Все, все добре. Просто чекаю.
«Яку ногу вивихнула?» обманула матір: борщ є, хліб є.
Мама знов і знов дзвонила, хвилювалась, а Ганна вже стишила ходу, перевдяглась у домашнє плаття і замріяно стежила за сплячою дівчинкою.
Звертатись у поліцію? Страх за Левка, бажання не залишати дівчинку чужими людям, тривожили. Може, зателефонувати подрузі?
Оля, ти просто не повіриш! Це мені підкинули дитину
Оля не здивувалась, запропонувала простежити, понишпорити по будинках а раптом серед сусідів є отой міфічний Ігор?
Ганна цілий день дитину доглядала за порадами інтернету: і підгузки змінила, і спатоньки вкладала, і на руках носила. Все трималося на інтуїції память про дітей тілесна, сама пригадуєш, що й коли робити.
Ввечері Оля зламалася на сусідській балці: Є! На шостому поверсі живе Ігор, схожий по віку.
«Ото, напевно, просто квартиру переплутала! Ходімо» подруга тягне вперед, Ганна не відразу наважується.
Стара бабця відчинила двері «Ігору! Знову до тебе!»
У коридор вийшов хлопець у подібній паніці:
Ви про ноутбук?
Та ні. У Ганни ваша дитина випадково
Він аж присів:
Хто? Яка дитина? Немає в мене дітей
А ви ввпевнені? Може, зв’язок торік улітку мав?
Мені тільки інтернет потрібно. Я й не памятаю, такого не було.
Даруйте, напевно, помилились.
Повертаючись до квартири, хмикнули: айтішник, блоги веде, з дому не виходить не схожий на того, хто залишив би таку таємницю.
Номер Левка знайшовся аж коли дівчинка спала. Син зателефонував уранці:
Мам, ти здуріла? Це точно не моя дитина. Телефонуй у поліцію!
Ну, зараз Году сильно не було, та й мала ця хороша така! Все буде добре.
Послухай, мамо!
Але Ганна робила своє: годувала, переодягала, гладила. Дитина наче притягувала якусь загадкову ніжність ніби все це відбувається не з нею. А повинна вона працювати: завтра зміна.
Аж ось дзвінок у двері. У коридорі стояла та сама дівчина бліда, налякана, вся розтріпана, пальці трясуться.
Де вона? Куди віддали? Скажіть
Дівчина твоя в ліжку, спить, суворо відповіла Ганна. Завела її в кімнату, дівчина падає навколішки, мов у безодні розпачу.
Далося їй чаю, води, Ганна як медик усе знає, як втішати. Через сльози дівчина видавила: її звуть Юля, донечку Соломія.
Історія стара як світ: село із Запорізької області, вступила у медколедж. Ігор хлопець з Харкова, вона була в його квартирі раз. Все обірвалось після пологів телефон заблоковано, у гуртожиток з дитиною не пустили. Трохи допомагала тітка, але ж не вічно.
Юля мучилась сама. В розпачі шукала Ігоря, писала, але він з сімєю вже на іншому кінці міста. Вночі вирішила принести дочку його матері: «Мама допоможе».
Приреченістю поштовхувалась по місту, переплутала номери будинку, квартиру. А там бабця була схожа на фото мами Ігоря коротка зачіска, сережки. Плакала, боялась навіки загубити дитину.
Ганна слухала, мов снить цей сюжет золотим присмаком тривоги: розраджувала, кликала переночувати. Давай, залишайся, тут разом легше. Завтра сходиш по потрібне, відпочинеш.
Оля з Ганною сміялись згадуючи похід до сусіда, що дарма наляканий був.
А потім усе стало на місце. Молоко у Юлі не пропало, екзамени склала на «четвірки», підробіток на швидкій дала їй Ганна. Юля у мами Ганни на гостинах бувала, з дитиною гуляти ходила, пятий поверх носилась мов пташка.
І бабуся, та що у сусіда Ігоря, отримала свої уколи і компоти від Юлі.
А восени, коли дерева обсипали всю вулицю золотом, Юля з Соломією піднялася поверхом вище, доглядати сусідську бабусю. Лікувати розчарування в коханні й починати життєвий сценарій наново з надією і любовю у грудях.
