Український варіант:
Моя донька та зять загинули два роки тому а потім, одного дня, мої онученята закричали: «Бабуся, дивись, це наша мама й тато!»
Ганна була на пляжі з онуками, коли раптом вони показали на кав’ярню неподалік. Її серце замерло, коли вони вигукнули слова, які перевернули її світ. Пара в кав’ярні була схожа на їхніх батьків, які померли два роки тому.
Жалоба змінює людину так, як не очікуєш. Іноді це нудний біль у грудях. Іноді удар у саме обличчя, немов кулаком.
Того ранку на кухні, дивлячись на анонімного листа, я відчувала суміш надії та жаху.
Мої руки тремтіли, коли я перечитувала слова: «Вони не справді пішли».
Білий папір майже пече пальці. Я думала, що справляюся з втратою, намагаючись створити стабільну життя для онуків Андрійка та Петрика після страшної смерті доньки Оксани та її чоловіка Тараса. Але цей лист змусив усвідомити: я далека від реальності.
Вони загинули в аварії два роки тому. Я досі памятаю біль, коли Андрійко й Петрик питали, де їхні батьки й коли вони повернуться.
Потребувались місяці, щоб переконати їх, що мама й тато не повернуться. Мені розривало серце казати, що їм доведеться жити без них, але я завжди буду поруч.
І ось після всього анонімний лист, який стверджував, що Оксана й Тарас живі.
«Вони… не справді пішли?» прошепотіла я, осідаючи на стілець. «Що це за жорстокий жарт?»
Я вже збиралася викинути листа, коли задзвонив телефон.
Це був банк повідомлення про покупку з картки Оксани, яку я зберігала лише як спогад.
«Як так? прошепотіла я. Два роки ця картка лежала у шухляді. Хто міг нею скористатися?»
Я негайно подзвонила в банк.
«Доброго дня, це Богдан. Чим можу допомогти?» відповів оператор.
«Доброго дня. Мені потрібно перевірити останню транзакцію по картці моєї доньки».
«Звісно. Назвіть перші та останні цифри карти та ваше відношення до клієнта».
Я пояснила: «Я її мати. Вона загинула два роки тому, і я керую її рахунками».
Пауза. Потім обережна відповідь: «Мені шкода це чути, пані. Але за цією карткою не було транзакцій. Той платіж був з віртуальної карти, привязаної до рахунку».
«Віртуальної? Але я ніколи її не створювала!»
«Віртуальні карти існують окремо. Її можна було активувати й не вимикати. Бажаєте, щоб я її заблокував?»
«Ні, поки що залиште. Скажіть, коли її створили?»
Через хвилину Богдан відповів: «За тиждень до передбачуваної дати смерті вашої доньки».
Мороз пробіг по спині. «Дякую. Наразі все».
Я поклала трубку, серце важке, і подзвонила подрузі Галі, розповівши про листа й дивну транзакцію.
«Це неможливо! скрикнула Галя. Мабуть, помилка».
«Схоже, хтось хоче, щоб я повірила, що Оксана й Тарас живі. Навіщо? Хто міг так жорстоко жартувати?»
Сума була невелика 600 гривень у місцевій кав’ярні. Частина мене хотіла йти туди, але інша боялася дізнатися щось страшне.
Я вирішила відвідати кав’ярню на вихідних. Але те, що сталося в суботу, змінило все.
Ми були на пляжі, діти гралися у воді, їхній сміх лунав над піском. Вперше за довгий час вони виглядали безтурботними.
Галя й я лежали на рушниках, коли раптом Андрійко гукнув:
«Бабуся, дивись!» Він схопив Петрика за руку, показуючи на кав’ярню. «Це наша мама й тато!»
Моє серце зупинилося. За тридцять метрів сиділа жінка з пофарбованим волоссям і витонченою поставою немов Оксана. Поруч чоловік, схожий на Тараса.
«Посидь з дітьми», попросила я Галю. У її очах був жах, але вона кивнула.
Я пішла до тієї пари.
Вони піднялися й пішли вузькою стежкою поміж очеретом і дикими трояндами. Мої ноги несли мене самі, немов у сні.
Вони сміялися, жінка закидала волосся за вухо так робила Оксана. Чоловік трохи кульгав як Тарас.
Потім я почула їхні слова:
«Це ризиковано, але вибору не було, Наталя», сказав чоловік.
Наталя? Чому він так її називає?
Вони зайшли у котедж, обвитий к
