Дві роки тому я втратила доньку та зятя. Але одного дня мої онучата раптом закричали: «Бабуся, дивись це ж наша мама й тато!»
Ми були на пляжі в Одесі, коли діти несподівано показали на кафе неподалік. Моє серце завмерло, коли вони вимовили ті слова, що перевернули мій світ. Там сиділа пара, яка виглядала точнісінько як їхні батьки, які пішли з життя два роки тому.
Жалоба змінює людину так, як ніхто не очікує. Іноді це тупий біль у грудях. Іноді удар у саме лице, наче кулаком.
Того ранку я стояла на кухні, дивлячись на анонімного листа, і відчувала суміш надії та жаху.
Мої руки тремтіли, коли я перечитувала слова: «Вони не справді пішли».
Білий папір жеврів у пальцях. Я думала, що впоралася з горем, створила стабільне життя для моїх онучат Данилка та Петрика після страшної втрати моєї доньки Олени та її чоловіка Богдана. Але ця записка змусила мене зрозуміти: я й досі далека від реальності.
Вони загинули в автокатастрофі. Я досі памятаю біль, коли діти запитували, де їхні батьки й коли вони повернуться.
Місяці знадобилися, щоб пояснити їм, що мама й тато не повернуться ніколи. Серце розривалося, коли я казала, що вони мусять жити далі але що я завжди буду поруч.
І ось після всього я отримую анонімку, де хтось натякає, що Олена й Богдан живі.
«Вони не справді пішли?» прошепотіла я, опускаючись на стілець. «Хто так жорстоко жартує?»
Я вже хотіла викинути листа, коли мій телефон здригнувся.
Повідомлення від банку: із картки Олени, яку я зберігала на память, щойно зробили покупку.
«Як? прошепотіла я. Ця картка два роки лежала у шухляді. Хто міг нею скористатися?»
Я зателефонувала в банк.
«Доброго дня, вас слухає Віталій. Чим можу допомогти?»
Я пояснила ситуацію: «Я мати власниці картки. Вона померла два роки тому, я керую її рахунками».
На тому кінці змовкли, потім обережно відповіли: «Шановна, за цією карткою транзакцій немає. Але була оплата віртуальною карткою, привязаною до рахунку».
«Віртуальною? Я її не створювала!»
«Віртуальні картки активні, доки їх не скасують. Бажаєте її заблокувати?»
«Ні, поки що ні. Скажіть, коли її було створено?»
«За тиждень до передбачуваної дати смерті вашої доньки».
Мороз пробіг по спині. Я подзвонила найкращій подрузі Ганні, розповіла про листа й дивну операцію.
«Це неможливо! скрикнула вона. Мабуть, помилка».
«Хтось намагається переконати мене, що Олена й Богдан живі. Навіщо?»
Сума була невелика 700 гривень у кафе. Частина мене хотіла йти туди, інша боялася дізнатися щось страшне.
Але у суботу все змінилося.
Ми були на пляжі. Діти сміялися у воді, і це був перший раз за довгий час, коли я бачила їх безтурботними.
Коли Данило раптом закричав: «Бабуся, дивись!» і показав на кафе. «Це ж наша мама й тато!»
Моє серце зупинилося. За тридцять метрів сиділа жінка, схожа на Олену, й чоловік, немов Богдан.
«Посиди з дітьми», попросила я Галю.
Я пішла за парою. Вони йшли стежкою, обмінюючись репліками. Вона заправляла волосся за вухо так, як це робила Олена. Він трохи кульгав як Богдан.
Потім я почула, як він каже: «Це ризиковано, Еммо, але вибору не було».
Еммо? Чому він її так називає?
Вони зайшли до невеличкого будиночка в винограднику. Я викликала поліцію, потім підійшла до дверей.
Двері відчинилися і передіною стояла Олена.
«Мамо? прошепотіла вона. Як ти нас знайшла?»
Ззаду зявився Богдан. Наближалися сирени.
«Як ви посміли? мій голос тремтів від болю. Ви знаєте, через що ми пройшли?»
Поліцейські вислухали їхню історію: борги, погрози лихварів, втеча, зміна імен.
«Ми хотіли дати дітям краще життя», плакала Олена.
Але вони зрозуміли: діти потребували батьків, а не їхньої відсутності.
Коли Галя привезла Данилка й Петрика, вони кинулися до батьків із криками: «Ви повернулись!»
Я дивилася й шепотіла: «Але якою ціною, Олено?»
Поліція дозволила коротку зустріч. Потім їх забрали.
Тієї ночі я сиділа у вітальні, тримаючи листа.
«Вони не справді пішли».
Так, вони не пішли. Вони втекли. І це було гірше за смерть.
«Я не знаю, чи врятую дітей від болю, прошепотіла я в тишу. Але я захищу їх».
Часто тепер думаю: чи варто було викликати поліцію? Може, треба було дати їм шанс? А ви б як вчинили?
