Нина Степановна побачила його о пів на восьму ранку.
Геннадій стояв біля ліфта й тримав кота. Притискав до грудей обома руками. Кіт був сірий, облізлий з одного боку, і від нього тхнуло підвалом так, що Нина Степановна відступила на крок назад.
– Господи, – сказала вона. – Це ще що таке.
Геннадій не відповів. Він взагалі рідко розмовляв із сусідами. Натиснув кнопку ліфта й дивився на табло.
– Де ти його відкопав, – не спитала, а констатувала вона. – Він же весь брудний. Ти що, його додому понесеш?
– Я шукав його п’ять місяців.
Ліфт відчинився. Геннадій зайшов. Натиснув четвертий.
Нина Степановна залишилася стояти в під’їзді й дивилася, як двері зачиняються. Але обличчя у Геннадія було дуже радісне. Він не зводив очей з кота, трохи поправляв лапки, коли той ворушився.
Вона потім казала сусідці з п’ятого, що виглядав він дивно.
Але чому — вона дізналася пізніше.
Оголошення з’явилися у вересні. Невеликі, надруковані на звичайному папері, з фотографією. На фото був кіт. Сірий, смугастий, вуса з одного боку коротші, ніж з іншого. Під фото було коротко написано «Загубився» і номер телефону.
Геннадій клеїв їх сам. Рано вранці, до роботи, виходив із рулоном скотчу й стопкою листків. Обходив стовпи, дошки оголошень, стіни біля магазину. Пальці мерзли, скотч погано липнув на холоді, доводилося притискати довше звичайного.
Васька пропав у кінці серпня. Просто не прийшов увечері. Кватирка на кухні була відчинена.
Вдома біля батареї стояла миска. Геннадій її не прибрав.
Дзвінки були перші два тижні.
Люди повідомляли про сірих котів. Про смугастих котів. Про одного рудого, якого чомусь також вирішили запропонувати. Геннадій їздив на кожен дзвінок. Дивився, хитав головою, дякував. Їхав назад.
На третьому тижні зателефонувала жінка з вулиці Шевченка, сказала, що бачила схожого біля гаражів. Геннадій поїхав увечері, після роботи, вже в темряві. Ходив між гаражами з ліхтариком телефону, світив під двері, кликав. Ніхто не вийшов. Тільки чужий кіт, чорний, подивився на нього з-під воріт і пішов назад у темряву.
У жовтні він завів блокнот.
Записував адреси, куди їздив. Імена людей, які дзвонили. Дати. Іноді короткі позначки – «сірий, але молодший», «не той окрас», «господарі знайшлися». Сторінок ставало більше. Геннадій гортав блокнот іноді вечорами, не перечитуючи, просто гортав.
Колега на роботі, Вітя, спитав одного разу, чого він такий.
– Ніякий, – сказав Геннадій.
– Ну ось саме, – сказав Вітя й більше не питав.
Листопад був сирий, темніло рано.
Геннадій розширив райони пошуку. Ходив по дворах через квартал, через два. Заходив у чужі під’їзди, дивився на підвіконня, під сходи. Іноді питав у людей у дворі. Більшість хитали головою, не зупиняючись. Одна бабуся біля третього під’їзду сказала, що бачила схожого біля трансформаторної будки у вересні, але точно не пам’ятає.
Геннадій подякував. Дійшов до трансформаторної будки. Постояв. Нікого, звісно.
Нина Степановна якось перехопила його в під’їзді й сказала, що годі вже, п’ять місяців минуло, треба взяти іншого. Вона говорила не зі зла.
– Іншого не треба, – сказав Геннадій.
– Ну й даремно, – сказала вона.
Він кивнув і пішов до сходів. Нина Степановна дивилася йому вслід і думала, що ото люди – зовсім себе заганяють через якихось котів.
У грудні дзвінки майже припинилися.
Оголошення намокли, пожовкли, де-не-де відклеїлися. Геннадій переклеював. Друкував нові, виходив уранці з рулоном скотчу. Він навчився тримати рулон під пахвою й відмотувати однією рукою, поки другою притискає листок.
На третій день січня він почув звук.
Тихий. Ледь-ледь. Десь за дверима підвалу, тими, що під першим під’їздом. Геннадій зупинився. Прислухався. Звук не повторився.
Він постояв хвилину. Потім пішов по ключ до керівника.
Керівник, Семенич, довго шукав ключ, знайшов не той, потім знайшов той. Спитав, що Геннадій загубив у підвалі. Геннадій сказав. Семенич подивився на нього, як дивляться на людину, якій краще не перечити, і ключ дав.
Двері відчинилися з зусиллям, пахнуло сирим бетоном, старим деревом і ще чимось. Геннадій увімкнув ліхтарик і ступив усередину.
Підвал був довгий і низький.
Геннадій ішов повільно, світив під труби, за старі ящики, вздовж стіни. Промінь ліхтарика вихоплював то іржавий велосипед без колеса, то стос дощок, то чиюсь покинуту розкладачку з продавленим боком. Пахло вогкістю й вапном. Десь капало, рідко й рівномірно, як годинник.
– Васька, – сказав Геннадій.
Тихо сказав. Не покликав, а скоріше перевірив, як перевіряють темряву, перш ніж увійти в неї.
Ніхто не відгукнувся.
Він пройшов далі, повз щиток із проводами, повз старі батареї, складені вздовж стіни. Промінь ліхтарика рухався повільно. Геннадій не поспішав. За п’ять місяців він навчився не поспішати там, де поспішати марно.
– Васька.
Знову тиша. Тільки капає десь. Тільки гудуть труби над головою, теплі, вкриті пилом.
Він дійшов до дальньої стіни й зупинився. Посвітив у кут. Там були ящики, три або чотири, складені один на один, і між ними та стіною був темний простір, вузький, як щілина. Геннадій присів. Посвітив туди.
Два ока відбили світло.
Він не ворухнувся. Просто дивився. Серце зробило щось дивне, не гучне, але відчутне, наче пропустило крок і потім нагнало.
– Васька, – сказав він. Зовсім тихо.
Ока не зникли. Але й кіт не вийшов. Сидів у щілині між ящиками й стіною й дивився на світло ліхтарика. Геннадій опустив промінь трохи вбік, щоб не сліпити. Потім сів на підлогу. Просто на бетон, не думаючи про одяг, не думаючи ні про що.
Просто сів. І почав чекати.
Він не знав, скільки часу минуло.
Було холодно. Бетон забирав тепло через куртку швидко й рівномірно. Геннадій не ворушився. Ліхтарик тримав осторонь, щоб у щілині було не зовсім темно, але й не в очі. Іноді неголосно говорив. Не кликав, не вмовляв. Просто говорив, як говорять, коли треба, щоб голос був поруч.
– Холодно тут у тебе, – сказав він. – П’ять місяців. Я й не думав, що ти тут.
Із щілини не було ні звуку.
– Я всюди ходив. На Шевченка їздив, уночі. Там гаражі, ти не знаєш. Блокнот списав увесь.
Капало десь у темряві. Труби гуділи.
– Вдома миска стоїть. Я її не прибрав.
Він почув шерех раніше, ніж побачив рух. Кіт вийшов із щілини повільно. Не прямо до Геннадія, а спершу вбік, уздовж ящиків, понюхав повітря, зупинився. Геннадій не рухався. Дивився. Кіт був худий. Бік облізлий, десь шерсть не відросла. На одному боці мордочки вуса коротші. На лівому.
Це він.
Кіт зробив ще крок. Потім ще. Потім підійшов до ноги Геннадія й тицьнувся головою в коліно. Один раз. Ніби перевірив. І залишився стояти поруч.
Геннадій не одразу підняв руку. Спершу просто сидів. Потім обережно, повільно, опустив долоню на котячу голову. Васька не відсунувся. Тільки заплющив очі, і в цьому було щось таке просте, що в Геннадія перехопило горло.
Він не плакав. Просто сидів на холодному бетоні підвалу свого ж будинку й тримав руку на голові кота, якого шукав п’ять місяців. А кіт стояв поруч і мовчав. Він завжди був небагатослівним.
Устати було важче, ніж сісти.
Ноги затекли, і Геннадій підводився повільно, тримаючись за ящики. Васька на крок відступив, спостерігав. Геннадій випростався, постояв. Він читав про те, що коти можуть здичавіти, відвикнути від людей навіть за два тижні. А тут – п’ять місяців. Потім присів знову, уже навпочіпки, і взяв кота на руки.
Васька не пручався. Він був легкий, набагато легший, ніж був. Геннадій притиснув його до грудей і відчув, як під долонею б’ється маленьке швидке серце.
Вони йшли до виходу тим самим шляхом. Повз розкладачку, повз іржавий велосипед, повз щиток. Ліхтарик Геннадій тримав однією рукою, другою притискав кота. Васька не ворушився. Тільки один раз переступив лапами, вмощуючись зручніше, і знову затих.
Біля дверей Геннадій зупинився.
Потім штовхнув двері й вийшов.
Надворі був ранок. Сірий, січневий, без сонця. Сніг лежав старий, злежаний, із чорними слідами вздовж доріжки. Геннадій мружився від світла.
Він стояв біля дверей і тримав Ваську.
Ось тоді й побачила їх Нина Степановна.
Вдома було тепло.
Геннадій роззувся в передпокої, не відпускаючи кота. Потім усе-таки поставив його на підлогу, обережно, як ставлять щось крихке. Кіт одразу опустив носа до підлоги й пішов уздовж стіни. Повільно, із зупинками. Нюхав плінтус, кут, ніжку тумбочки. Перевіряв.
Геннадій стояв і дивився.
Васька дійшов до кухні. Зупинився біля порогу, повів вухом. Потім зайшов. Геннадій зайшов слідом.
Миска стояла біля батареї, де стояла завжди. Порожня, чиста, трохи запорошена по краю. Кіт підійшов до неї, понюхав. Постояв над нею секунду. Потім відійшов і сів біля батареї поруч, притулившись боком до теплого заліза.
Геннадій відчинив холодильник. Усередині було трохи вареної курки. Він відокремив шматок, поклав у миску. Руки не одразу слухалися, пальці ще не відійшли від холоду.
Васька їв повільно. Не жадібно, як їдять голодні, а обережно. Геннадій сидів поруч на підлозі, спиною до стіни. Дивився.
Васька потім обійшов усю квартиру. Перевірив кожен кут, кожну кімнату, кожне підвіконня. Потім повернувся до зали, застрибнув на диван і згорнувся там, де завжди спав раніше. Лівіше подушки, біля підлокітника.
Геннадій не зводив із нього очей.
П’ять місяців він шукав, мерз біля стовпів, їздив на чужі дзвінки, ходив із ліхтариком між гаражами. А Васька сидів у підвалі під першим під’їздом. Двадцять метрів від дверей. Чим він там харчувався? Напевно, мишами. Як довго протримався б, якби по щасливій випадковості його тихе «няв» не почув Геннадій.
Геннадій міг би про це думати довго. Але не став.
Він вимкнув світло в передпокої, пройшов до зали й сів на диван поруч із котом. Васька привідкрив око, подивився й закрив назад. За вікном темніло.
Я тоді зрозумів: іноді те, що шукаєш, лежить просто під носом, але помічаєш це лише тоді, коли перестаєш бігти й прислухаєшся до тиші.
