Рудого вигнали. Знову. Вже третій раз за його недовге життя. Щось йому не щастило.
Ледачеві й року не минуло, а він устиг побувати в трьох родинах. Ну, не то щоб викинули. Спочатку передавали з рук у руки. А потім
Потім просто винесли за ворота, відійшли подалі від хати й опустили у смітник. Щоб не знайшов дороги назад. А він і не шукав.
Він усе зрозумів. Одразу. По погляду чоловіка. Дружина його дуже засмутилася, коли Рудько подряпав новий шкіряний диван. Дуже дорогий. Вона й вирішила його долю. А чоловік? Що ж чоловік? Він завжди з усім погоджувався.
Взяв під паху однорічного кота й поніс до смітника у сусідній двір.
Рудий навіть не намагався бігти слідом. Він бачив у його очах вирок і знав усе марно. Хоча б попрощався, погладив. Попросив вибачення. А так
Не по-людськи вийшло. Наче сміття викинув.
Рудько зітхнув і почав шукати в купі щось їстівне, знайшов застарілі шматочки курки. Вибрався з бака й сів поруч. Дивився на сонце.
Мружився, але не відвертався. Велике яскраве коло гріло, і йому це подобалось.
Останні сонячні промені. Промені літа, осені, зими. Легке відлигання. Лід танув.
А в душі в Рудого замерзав.
Ніч була холодною. Після заходу вітер і мороз взялися за свою справу.
Рудий кіт замерзав. Не знав, куди йти, тому знайшов велику купу пожовклого листя й зарився в ній. Згорнувся. Спочатку було дуже холодно, але потім
Потім, коли його шерсть обмерзла, йому раптом стало тепліше. Тремтіння минуло. Якийсь голос у глибині нашіптував лагідні слова.
«Згорнись ще трохи, закрий очі. Забудь про все». І він відчував тепло.
Воно розливалося по йому тілу.
Така проста річ Здатися і більше нічого не болить. Ні образи, ні холод.
Рудько зітхнув востаннє й погодився. Навіщо боротися? Навіщо?
Адже завтра знову холод, голод і бажання закрити очі назавжди.
Ліхтарі на вулиці спалахнули десь далеко. Він глянув на них востаннє. Колись дивився на їхнє світло з вікна. Тепер востаннє вдивився його очі спалахнули в темряві.
Цей вогник і помітила маленька рудоволоса дівчинка. Вона йшла з татом.
«Там!» показала вона. «У листі хтось є».
«Немає нікого», відповів тато, кутаючись у куртку. «Йдемо додому, холодно».
Але дівчинка вже підбігла до купи й розгорнула верхній шар.
«Тату!» скрикнула вона. «Я ж бачила! Він живий!»
Тато підійшов і нахилився.
«Залиш його, доню. Він уже мертвий».
«Ні! Він не помер! Я бачила світло в його очах!»
Тато взяв кота на руки, намагаючись відчути пульс.
А Рудьку так хотілося спати. Так хотілося Тепло обіймало його, а голос усередині шепотів:
«Спи нічого вже не болить»
Але тоненький голосок не вгавав:
«Світло! Я бачила світло!»
«Чого вони хочуть? думав кіт. Чому не дають спокійно заснути?»
Він ледве розплющив очі.
«Ось!» радісно скрикнула дівчинка. «Я ж казала! Він живий!»
Тато зняв куртку й загорнув у неї кота.
«Швидше, тату! Йому ж холодно!» бігла поруч дівчинка.
У вікні на третьому поверсі засвітилося світло. Рудого купали у теплій воді, поїли молоком. А дівчинка благала:
«Тільки не вмирай, будь ласка!»
Лід на його шерсті розтанув. І в душі теж.
Великий рудий кіт дивився, як вони піклуються про нього. Тепер йому було справді тепло.
Не від батареї. Від маленького дитячого серця.
А за вікном стояв Він. Той, хто інколи приходить на допомогу.
«Все, що можу» прошепотів Він.
Потім додав:
«Світло бачать не всі. І не всі, хто бачить, можуть його врятувати».
А Рудько, дивлячись на дівчинку, не думав про велич людини. Він бачив світло.
Світло в її очах.
Іноді найменша іскра може розтопити навіть найглибший лід.
