Я з Інною жив уже десять років. Десять щасливих років!
Одружилися ми ще у студентські роки. А потім повільно, але впевнено ставали на ноги. Я виріс в інтернаті. Завдяки пільгам, як сирота, отримав квартиру у хорошому районі нашого міста. Потім влаштувалися на роботу. Змогли зробити ремонт, обставити житло меблями, придбали автомобіль.
Ще нам дуже допомагала моя теща Елеонора Олександрівна. Нам було по тридцять років, а у нас було вже майже все, окрім дітей. З цим питанням ми не поспішали особливо.
Надходила десята річниця нашого шлюбу. Моя дружина наче збожеволіла останнім часом: ходила якась знервована, її кожне слово моє дратувало. Інна нічого мені не схотіла розповідати, що з її настроєм. Я думав, що у неї якісь проблеми на роботі.
Настав цей день. Дружина пішла по своїх справах. А я швидко прибирав у квартирі та вирішив приготувати щось смачненьке на наше свято. Я не боявся ніякої роботи по господарству. Звик так з часів проживання у дитячому притулку. Поки займався хатніми справами, розмірковував: «Це ж треба! Вже 10 років минуло з дня весілля! А я досі її люблю, як тоді, коли ми ще студентами були. Треба, мабуть, букета якогось купити. Свято ж таки!».
Я помчав до квіткового магазину. По дорозі зустрів двох бабусь, які «чергували» біля під’їзду на лаві :
— А ти це куди зібрався? Дивися, як поспішає!
— Ой не питайте! Побіжу зараз якогось вінка дружині куплю.
— Це для чого тобі вінок знадобився? – засміялася баба Галка.
— У нас з Інною сьогодні річниця. Треба букета купити.
Інна поверталася додому у гарному настрої. Вона встигла зайти до магазину, щоб купити продуктів на нашу романтичну вечерю. Аж тут баба Шура, яка цілодобово чатувала на лавці, вивалила їй услід:
— А твій-то вінок приволік! Великий такий!
Інна зупинилася:
— Який вінок?
Аж тут і бабця Галка встряла у розмову:
— Та букет тобі купив.
— А чого вінок?
— Бо то він сам так назвав. Ми думали, що на похорон спочатку комусь збирається придбати! – засміялися бабці.
Розгнівана дружина зйшла до квартири. Я чекав її з букетом троянд у руках. А вона:
— То оце значить вінок? Це ти мене поховати надумав? Чи що? На більше я не заслуговую?
— Та Господь з тобою, Інночко! Та тож я так бовкнув!
— Добре, що не мітлу! Я б на ній зараз би полетіла, як відьма!
Я намагався заспокоїти дружину. Та вже найшла коса на камінь. Мої виправдовування її не цікавили. Вона кричала, ногами тупотіла. Цей скандал чули усі, навіть і бабці, що стали винуватцями цього інциденту. Інна покричала, поплакала і замовкла.
Свято було зіпсоване. Навіть зрозуміти не міг я, чому вона така неадекватна останнім часом. Ну приступитися до неї не можна прямо! Чи, може, з’явився хтось у неї?
А Інна сумку взяла, речі туди запхнула і пішла, грюкнувши дверима… Я зателефонував Елеонорі Олександрівні. Слава Богу, дружина знаходилася у тещі. Зі мною вона навіть розмовляти не стала. Як з нею важко! Якщо вже не говорить – то вже одним днем не минеться. Тиждень мінімум.
Наступного дня був вихідний. Дружина не повернулася додому. Я був у відчаї. На дзвінки Інна не відповідала. Добре, що теща повідомила, що донька трохи у неї ще поживе, що все гаразд і щоб я не хвилювався.
Ну парадокс прямо якийсь! Одне лише слово не так сказав! Однісіньке! Не подумав просто. І через це який скандал! Ще, гляди, розлучитися надумає.
Щоб не бути наодинці зі своїми думками, я подався до свого друга Дмитра. Сиділи з товаришем довго на кухні, розмовляли. Трохи підвечеряли, випили по декілька чарок. Дмитро мене підтримав, заспокоїв.
Пішов я додому. А коли зайшов до квартири, відчув різкий біль у животі. Погано я себе почував декілька годин, а тоді не витримав і зателефонував у швидку.
Мене забрали до лікарні. Швидко доправили в операційну і видалили апендикс. Після наркозу розплющую очі. А біля мене на стільчику сидить Елеонора Олександрівна:
— Як ти, Віталику?
— Краще усіх… — похмуро відповів я.
— Послухай, що я тобі зараз скажу і не гнівайся. Я у ваше життя ніколи не втручалася, сам знаєш. А зараз доведеться. Інну я насварила. Все у вас буде гаразд.
— Та я вже не знаю, як буде. Вона постійно знервована. То кричить, то плаче…
— Так тож гормони на неї діють. – відповіла теща. – У вас маля скоро буде!
— Як маля? Я ж не знав! – округлив очі я.
— Звісно, не знав. Вона хотіла тобі цю звістку на річницю повідомити. Сюрприз хотіла зробити. А ти тут зі своїм вінком! – засміялася теща. — Вона зараз зайде, а ти ж дивися – їй плакати не можна і нервувати. І так наревілася, коли дізналася, що ти у лікарні.
Зайшла Інна до палати. Очі червоні, під очима набряклість.
— Йди до мене, кохана моя! – промовив я.
Разом ми плакали від щастя. Ось так буває… Біда та щастя інколи поруч ідуть.
