Якось мій батько потрапив до лікарні, я часто його відвідував.
Сусідом по палаті був літній чоловік років 90. Здавалося, що він ледве дихає, але міцно тримався за життя, до нього приходила така ж сухенька бабуся, але трохи молодша.
Приходячи до дідуся вона цілувала його в щічку, а потім діставала зі своєї сумки домашню їжу, яку дуже любить її чоловік. Вона була ретельно подрібнена для того, щоб дідусеві не доводилося її пережовувати.
Вона сама насилу пересувалася, була дуже слабка і майже не розмовляла. Пара літніх людей здебільшого сиділи мовчки тримаючись за руки. Бабуся уважно стежила за кожним його рухом і диханням, наче сильно переживає, що він ось-ось її покине.
Я зачаровано дивився на них і по-білому заздрив тому дідусеві. Мені було не зрозуміло, чому молоді люди так само не цінують одне одного поки вони ще молоді й здорові? Чому цінність партнера збільшується тільки тоді, коли є ризик його втратити?
Кожен рано чи пізно опиниться на місці дідуся з моєї розповіді, і якщо в той момент поруч буде людина, яка так само триматиме тебе за руку боячись загубити, значить, ти жив не даремно.
